І возвеличимо на диво і розум наш, і наш язик...
Писати вірші Тарас Шевченко почав ще кріпаком, за його свідченням, у 1837 році і через рік, коли він вже став вільною людиною та був зарахований студентом до Петербурзької академії мистецтв, про його пристрасть до поезії стало відомо поету Євгену Гребінці, з яким Шевченко був знайомий з 1835 року, — під враженням від звістки про смерть у Полтаві Івана Котляревського Шевченко написав йому посвяту «На вічну пам'ять Котляревському», яку разом з чотирма іншими поезіями передав Гребінці для публікації в його альманасі «Ластівка».
В кінці 1839 року Гребінка познайомив Шевченка зі своїм приятелем по Ніжинській гімназії відставним штаб-ротмістром, полтавським поміщиком Петром Івановичем Мартосом, небайдужою до літератури людиною, гімназійним товаришем Миколи Гоголя і дописувачем у літературні альманахи. За рекомендацією Гребінки він замовив у Шевченка свій акварельний портрет і під час одного із сеансів, коли йому довелось позувати у квартирі художника, Мартос побачив рукописи з його віршами. Вражений прочитаним, він, отримавши схвальний відгук про них Гребінки, вирішив видати вірші Шевченка окремою книжкою.
12 (25) лютого 1840 року Євген Гребінка отримав схвальний вердикт Петербурзького цензурного комітету і 26 квітня 1840 року накладом 1 000 примірників вийшла перша збірка поезій Тараса Шевченка, видана коштом Петра Мартоса, до якої увійшло вісім творів: «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ'яненка», «Іван Підкова» і «Тарасова ніч».
Виданий на хорошому папері з офортом на початку книги за малюнком Василя Штернберга, «Кобзар», надрукований «ярижкою», незважаючи на високу ціну в 1 карбованець сріблом, досить швидко був проданий у магазинах Петербурга. Він отримав схвальні відгуки, а автором першої друкованої рецензії, опублікованої в журналі «Маяк», став цензор «Кобзаря» Петро Корсаков. Через чотири роки збірка Шевченка була доповнена поемою «Гайдамаки» і перевидана під назвою «Чигиринський Кобзар».
Після повернення Шевченка із заслання в 1858 році він розсварився з Мартосом (згідно із спогадами останнього, опублікованими у 1863 році на сторінках київського журналу «Вестник Юго-Западной и Западной России», нібито за дорікання за «розгульне життя» поета) і з третього видання «Кобзаря» 1860 року, яке містило вже 17 творів і було надруковане за кошти черкаського цукрозаводчика Платона Симиренка, посвята Петру Мартосу була знята.
Останнє прижиттєве видання «Кобзаря» почало публікуватись у 1861 році в петербурзькому науково-літературному щомісячнику «Основа» (останній номер вийшов уже по смерті поета) — до нього увійшло 43 поетичних твори і воно стало першим, надрукованим українським фонетичним правописом «кулішівкою», а не російською транслітерацією.
«Кобзар», за твердженням багатьох діячів української літератури, став і для бідніших українців більш ніж просто книжкою. Він передавався з рук у руки, обшарпаний, майже розпадаючись, мандрував селами від хати до хати, а вірші з нього вивчалися напам’ять. Народ зрозумів ціну книжки та велич її автора, душу Шевченкових творів, його почуттів і його неабиякий талант як поета України.
Його вірші і поеми розійшлися далеко за межі країни. Вже 1860-го переклади поетично-ліричних поезій з’явилися у Польщі, а за кілька років — у Чехії, Болгарії й ще багато де. «Кобзар» Шевченка —скарбниця мудрості українського народу, його історії, побуту, моралі і релігійно-наукового світогляду. З виходом цієї книжки українці почали усвідомлювати себе народом і володарем на рідній землі.